Андрій Чемеринський,
почесний краєзнавець України
Коли метричні книги говорять перед Великоднем. Образок про одного з галичан.
Великодні дні характерні тим, що в період свят відвідуються цвинтарі; прибирають могили рідних; згадуют про тих, хто вже давно не з нами. Більшість з нас неодноразово могли цікавитися старими надгробними пам’ятниками, читати їхні написи і розглядати світлини на них; думати ким вони були в житті, якою була їхня доля.
Особливо це цікаво на старих цвинтарях, де збережені пам’ятники австрійського та польського періодів. На жаль, переважно окрім інформації, яка зафіксована на стелах, мало що можемо довідатися про тих, хто вже в інших світах. Навіть родичі в четвертому-п’ятому поколіннях, окрім того, що знають що тут спочиває їхній предок, нічого конкретнішого не можуть оповісти.
Більше 10 років тому мою увагу випадково привернуло поховання, яке знаходиться праворуч від входу в каплицю св. Дмитра, в Галичі, за Дністром. На відміну від багатьох інших поховань воно правильно традиційно зорієнтовне на схід.
-
- Могила М.Мигаля поруч каплиці св. Дмитра (Галич, квітень 2026 року)
Надгробний пам’ятник виконаний з бетону, композиція складається з основи та бетонного хреста опертого на символічно зрізане дерево.
На хресті закріплено розп’яття з Ісусом Христом та табличка, на якій є світлина похованого з написом:
«Мигаль Михайло Пантелеймонович / 1881–1920 / Вічна пам’ять».
Поховання привернуло увагу саме тим, що особа, яка зображена на світлині, одягнута у військовий однострій та відзначена нагородою. Це — чоловік померлий у відносно молодому, але зрілому віці — 39 років; він носив вуса, які були не лише характерні для чоловіків у першій половині ХХ століття, але у війську їх забороняли голоти всім за винятком військовослужбовців 14-го драгунського полку спільного війська.
З огляду на специфічний комір-стійку та ленту нагороди, було зрозуміло, що похований Михайло Мигаль мав відношення до війська Австро-Угорщини. Разом з тим, в часі ймовірного встановлення пам’ятника, було використано не оригінальну світлину.
Художник ретушував фото, при цьому він не вірно (не відповідно регламенту) відобразив відзнаки ступеня на комірі (не характерні ні для австрійського, ні пізнішого польського війська; а кількість зірочок не дає розуміння про звання), а також не намалював нараменники (погони) — тому на перший погляд не зовсім зрозуміло, чи особа відноситься до рядового чи до офіцерського складу.
Пройшли роки, і ось тепер, перед самим Великоднем, працюючи з метричними книгами греко-католицької парафії м. Галича, випадково кинувся в очі запис про шлюб, який взяв напередодні Першої світової війни один з мешканців Галича, який на той час був військовослужбовцем. Залишилося тільки співставити його прзвище з тим, хто спочиває поруч каплиці св. Дмитра — і зрозуміти, що це одна і та сама особа.
Таким чином, з’явилася певні факти щодо біографії галичанина Мигаля.
Отож, 12 липня 1914 р., майже за два тижні перед початком Першої світової війни, одружувався Михайло Мигаль. Він був народжений у Галичі в 1881 році і проживав у домі за номером 765 (ця номерація будинків існувала в австрійський і польський період історії Галича, фактично до 1944 р.).
Сучасний вигляд м. Фоча (Боснія та Герцеговина), де служив М.Мигаль
Михайло був сином Пантелеймона Мигаля і Пауліни (з Бродович), громадян Галича. На той час він служив у 58-му цісарському та королівському піхотному полку ерцгерцога Людвіга Сальватора (штаб якого був у Станиславові та призовний округ охоплював Галич); перебував у військовому званні «фельдфебель» (старший унтер-офіцер). В момент одруження військовий підрозділ, з якого він був відпущений для чину одруження, стаціонував у місті Фоча (Боснія і Герцоговина).
Його обраницею була Емілія Ізидора Торонь, донька Франца Тороня і Теклі (з Сьомкайло), громадян Галича. Можливо, родина нареченої проживала на квартирі в домі Мигалів, оскільки у записі про одруження в них також вказано, як місце проживання номер дому Мигалів).
Витяг з метричної книги про шлюб Михайла Мигаля напередодні Великої війни
На час одруження наречений мав 36 років, а наречена 21,5 роки. Самозрозуміло, що для одруження чинний військовослужбовець повинен був отримати дозвіл від військового командування. У метриці записано, що такий дозвіл він отримав від штабу полку 04.06.1914 р. (№848), а також від свого безпосереднього командування у Сараєво 30.06.1914 (№551). Німецькою: «Heiratsbewilligung ist ergangen K. u. k. Infanterieregiment Erzherzog Ludwig Salvator Nr. 58; Verkündmachungsschein ist ergangen K. u. k. Seelsorgebezirk von Sarajevo».
Ще раніше, наречена як малолітня (в Австро-Угорщині її вік таким вважався) отримала дозвіл на одруження — 29.09.1913 р. Швидше всього, вінчані вони були у церкві Різдва Христового. Вінчав їх тогочасний парох Галича, який мав славу москвофіла, о. Николай Винницький.
Михайлу Мигалю та о. Николаю Винницькому ще доведеться зустрітися, вже за інших, трагічних обставин — через шість років.
Що було далі, не зовсім відомо достовірно. Наприкінці липня 1914 р. о. Винницький був заарештований австрійською владою за антидержавну діяльність, а фельдфебель 58-го полку Михайло Мигаль відбув на службу.
Не знаємо, чи повернувся він до Боснії, чи з початком війни залишився в Станиславові та продовжив службу у складі батальйонів полку, які тут перебували.
З огляду на дату смерті Михайла Мигаля (1920) зрозуміло, що він вижив у Великій війні, був відзначений поважною нагородою (лента на фото може свідчити про нагородження медаллю «За хоробрість»); з завершенням війни повернувся до Галича і тут був похований.
Повернувся до Галича в 1920 р. і о. Николай Винницький — під час війни засуджений за свою діяльність на кару смерті (амністований цісарем Карлом І в 1917 р.). Саме він і здійснив похорон Мигаля у серпні 1920 р.
За іншою церковною книгою вдалося встановити причину смерті колишнього цісарського та королівського фельдфебеля. Війна, з якої він щасливо повернувся, знайшла його вже в рідному місті, в Галичі, щоправда, вже за участі інших ворогуючих сторін.
Михайло Мигаль загинув 25 серпня 1920 р. під час Польсько-більшовицької війни (Галич знаходився на лінії фронту у серпні–вересні 1920 р.), його було убито снарядом…
Отож, завдяки світлині та фото на пам’ятнику, маємо кілька встановлених епізодів — імена батьків похованого, назву підрозділу в якому він служив, час і місце служби, військове звання та ймовірну нагороду якою був відзначений; прізвище дружини; причину його відходу у вічність.
Вже незабаром всі мешканці Галича співатимуть під храмом:
«…Христос воскрес із мертвих!
Смертю смерть подолав,
Смертю смерть подолав,
І тим, що в гробах життя дарував!…»
Тож нехай ця згадка про одного з галичан буде замість свічки на могили всіх громадян міста, які спочивають на місцевих некрополях і є забуті всіма, окрім Бога.