Андрій Чемеринський
Почесний краєзнавець України,
старший науковий співробітник
відділу охорони культурної спадщини
Національного заповідника «Давній Галич»
Потреба спорудження
В другій половині ХІХ ст. в Австро-Угорській монархії розроблялися стратегічні плани на випадок можливої війни з Російською імперією. Серед іншого вони передбачали будівництво фортифікаційних споруд з використанням природного ландшафту (підвищень та річок). Для вивчення терену вздовж лінії Дністра на місцевості неодноразово працювали військові комісії з Відня та Львова. Результатом стало спорудження тет-де-пону (двостороннього мостового укріплення) в околицях Галича, яке складалося з 29 окремих піхотних укріплень і артилерійських батарей посиленого польового профілю.
Будівництво даного укріплення було розпочато в серпні 1895 р. силами 4 сотні 11-го саперного батальйону (м. Перемишль); тоді ж за допомогою 200 робітників з місцевого населення було споруджено ще 25 укріплень з двох сторін ріки Дністер. Роботи були завершені в грудні 1895 р.
Розташування та призначення
Споруджене на природному підвищенні над рікою Лімницею, поруч історичної дороги яка вела до Галича та до Сівки; висота домінує на місцевості (є вищою від протилежної берегової лінії на 45–50 м) і характеризується доброю оглядовістю. Схили підвищення покриті лісом, відповідно, укріплення було належним чином замасковане.
Укріплення використовувалося для перебування піхотних підрозділів — чисельністю до однієї сотні (240 гвинтівок).
З огляду на розташування на панівних висотах завдання редуту були наступними: перекриття сильним перехресним вогнем мосту через р. Лімницю та території низини на відстань пострілу гвинтівки; захист підступів до Галича та стратегічного моста через р. Дністер; панування над дорогою.
Первинний вигляд
Уявляло собою укріплення замкненого виду з насипним валом, яке призначалося для здійснення самостійної оборони; за формою — плоский, розтягнутий по фронту люнетоподібний редут з довгими фасами, короткими фланками і з тупим, заокругленим кутом. При такому плануванні споруди, враховуючи економію організації внутрішнього простору, забезпечувався сильний фронтальний обстріл місцевості (на фасах розміщувалося 180–200 гвинтівок), вогонь розподілявся більш рівномірно по всьому фронту та міг бути направленим з обох фасів в одну точку; завдяки закругленню кутів, укріплення було важче виявити на місцевості.
Вихід з укріплення був влаштований в горжовому фасі, закривався палісадною стінкою з воротами. В середині укріплення, паралельно горжовому фасу, були облаштовані 2 бліндажі однакових розмірів, розраховані на 1/3 гарнізону.
Товщина бруствера передніх фасів — до 3 м, а шар землі присипаний до бліндажів мав товщину 2 м. На бруствері розташовувались бонети (накриття для захисту піхоти, матеріал — насипний пісок) на відстані 0,75 м один від другого, висотою 0,3 м і товщиною 0,5 м. В бонетах були облаштовані вузькі бійниці. Бонети не пробивалися як кулями, так й осколками артилерійських снарядів.
Профіль піхотних укріплень був таким, щоб вони могли вистояти певний час проти обстрілу мортирами. Укріплення було добре замасковане в терені за допомогою дерев та кущів; передбачалися дротяні загородження.
Після спорудження укріплення воно перебувало під наглядом військового командування; цивільним особам обмежувався вхід на територію; під кримінальною відповідальністю заборонялося здійснення фотозйомки та фіксування укріплення за допомогою креслюнків. На прилеглій території розташовувалися таблиці з відповідним текстом заборон.
Заходи безпеки не були ефективними — російська контррозвідка за допомогою своєї агентури в швидкому часі отримала всю необхідну інформацію, а російський генеральний штаб вже в 1896 році видав описові матеріали присвячену всім укріпленням Галича. У 1902 р. в Галичині відбулися перші судові процеси над шпигунами, які зібрали інформацію щодо укріплень поруч Галича.
Використання у військових діях Першої світової війни
Відомо, що редут використовували австрійські підрозділи (на початку війни) та російські частини (в першій половині 1915 р.). Російський поет і прозаїк, перекладач, драматург Олександр Федоров (1868–1949), який відвідав Галич у вересні 1914 р. в складі групи військових кореспондентів, згадував:
«…Особливо грунтовно дивиться форт Станіслава, де було невелике зіткнення з козаками. Інші форти здалися без бою…» (отже, мова йде, що австрійська залога редуту відстрілювалася від росіян, австрійські війська залишили укріплення 3 вересня 1914 р. під час відступу з міста Галича).
Під час Горлицького наступу та пізнішого звільнення Галича від росіян редут використовувався російською армію.
Ймовірно, що дане укріплення міг відвідати архикнязь Карл Габсбург під час свого побуту та інспекції військ в Галичі та околиці (1915–1916), оскільки є світлини, що засвідчують його перебування в одному з редутів поруч міста.
Відомий український археолог Ярослав Пастернак (1892–1969), який також був австрійським військовослужбовцем і брав участь у військових діях, побічно згадав про дані укріплення у своїй праці «Старий Галич» (1944) в контексті археологічних досліджень церкви Святого Спаса:
«…Австрійські окопи зі світової війни 1914–1918 рр. поперетинали мури фундаментів у кількох місцях…» (щоправда, подав помилкове датування, оскільки земляні роботи велися ще в 1895 р.).
Інформація, яка б засвідчувала використання форту в подальших військових подіях після Першої світової війни (українсько–польська, польсько–радянська та Друга світова війни), на даний час відсутня.
Значення об’єкту
Вціліла частина австрійського редуту поруч фундаментів церкви Св. Спаса є об’єктом культурної спадщини; виявом фортифікаційної думки кінця ХІХ — поч. ХХ ст.; місцем пов’язаним з військовими подіями Першої світової війни.
Подібні фортифікаційні укріплення на терені Галичини є унікальними та практично не збереженими. Разом з фундаментами церкви Св. Спаса вони утворюють цілісний комплекс пам’яток давньоруського та нового й новітнього історичного періодів. Пам’ятки перебувають під охороною держави; силами Національного заповідника «Давній Галич» здійснюється поточний благоустрій території.