Бери більше, кидай далі!

---

Дмитро Адаменко

Питання, як уразити противника на великій відстані, гостро стояло для будь-якої піхоти, що воювала в Першу світову. Загалом шлях переробки ручних гранат на гвинтівочні можна визнати вдалим, однак він мав низку недоліків. Передусім, шомпол такої гранати безнадійно псував ствол гвинтівки, та й точність метання залишала бажати кращого. Подолати ці недосконалості намагалися шляхом створення різноманітних механічних засобів, призначених для метання ручних гранат.

Імпровізовані гранатомети

Використання таких «різнокаліберних» і різновагових гранат, як «Lakos», привело австро-угорських військових до думки, що шкода псувати ними бойові гвинтівки — під час вильоту зі ствола довгий шомпол розбалансованої гранати злизував нарізні канали. Рішення напрошувалося само собою: відмовитися і від нарізів у стволі, і від шомпола на гранаті. Псувати гвинтівки, що були на озброєнні, ніхто не збирався, тому для метання стали переробляти або застарілі (наприклад, системи Верндля «11-mm M.67/77 Werndl-Gewehr»), або трофейні зразки (наприклад, на Італійському фронті — гвинтівка системи Манліхер-Каркано «6,5-mm fucile Mannlicher-Carcano Mod. 91»). Ідею модифікації запозичили з XVII–XVIII століть, коли для метання металевих гренад використовували невеликі ручні мортирки.

У гвинтівки, обраної під переробку, відпилювали ствол і ложу по самісінький патронник. Замість ствола монтували тонкостінну сталеву трубу діаметром 5 см і довжиною 40 см. У неї перед пострілом закладали гранату без шомпола; загалом вийшов знайомий нам гранатомет. До труби на хомутику кріпили дві сошки, що складалися, — тепер систему не треба було притримувати руками під час пострілу. До «гранатомета» кріпили тканий ремінь для носіння на плечі. Вага всієї конструкції сягала 6–8 кг, скорострільність — 10 пострілів за хвилину.

M.15 SBB Handgranaten-Wurfmaschine

Протягом 1915 року Військово-технічному комітету (k.u.k. Technische Militärkomitee, ТМК) Воєнного міністерства спільного війська було представлено низку нових розробок, проєктів і просто ідей. Найпростішим шляхом стало запозичення прикладів з минулого. Наприклад, французи пішли шляхом відродження арбалета. Німці ж запропонували австро-угорцям воскресити онагр.

Такий екскурс в історію не був поодиноким. Наприклад, швейцарці, які не брали участі в Першій світовій війні, також експериментували з різними конструкціями цієї метальної машини.

Однією з перших пропозицій для ТМК став проєкт німецьких фірм «Simon», «Bühler» і «Baumann», які об’єдналися в групу «SBB». Вони вирішили спорудити механізм, який працював би, як античний онагр. У червні 1915 року на полігоні в Штайнфельді було випробувано перший зразок, але результат визнали незадовільним: гранати кидалися без особливої точності та на непередбачувану відстань.

Фірма взялася до доопрацювання нової конструкції, і через два місяці до мортирного загону в Зігерсдорфі прибули 15 зразків на випробування. Цього разу результати були визнані задовільними, до кінця року виріб прийняли на озброєння під позначенням «M.15 SBB Handgranaten-Wurfmaschine» (пристосування для метання ручних гранат групи SBB зразка 1915 року), однак у серію воно так і не пішло.

Пристрій був призначений для метання на 150 м двох типів ручних гранат:

• однієї з модифікацій уже знайомої нам «кукурудзи» «Zeitzünderhandgranate» з дротяним руків’ям у нижній частині. Тертковий запал (із затримкою 8 секунд) або звичайний ґніт, просочений фосфором, розміщувалися в її головній частині. Істотними недоліками боєприпасу були: по-перше, перед метанням дріт слід було відламати, що займало час, по-друге, запал вимагалося попередньо підпалити, що загрожувало неприємностями при затримці метання. Граната важила 1,3 кг і була споряджена 90 г амоналу. Вражаючий радіус розльоту осколків становив 10 м. Гранати упаковували в дерев’яні ящики по 30 штук;
• найбільш ранньої австро-угорської ручної гранати «Kugelrohrhandgranate». Це була лита чавунна куля, насаджена на циліндричне картонне руків’я та наповнена 56–60 чавунними шрапнельними кулями діаметром близько 10 мм кожна. 70-грамовий заряд на основі амоналу (85% нітрату амонію, 10% вугілля, 5% ортонітротолуолу) розміщувався в картонному руків’ї в місці знаходження кулі та впирався в головній частині в пробку. Під зарядом знаходився тертковий запал із довгим шнуром. Руків’я в нижній частині було заклеєно ковпачком, що тримався на паперовій стрічці з язичком. Щоб привести гранату в дію, стрічку зривали, ковпачок знімали, і тоді випадав шнур із кільцем на кінці; шнур висмикували, тим самим підпалюючи запал із затримкою 8 секунд. Завдяки такій конструкції метання гранати з «онагра SBB» відбувалося в такий спосіб: шнур, що випадає, чіпляли за кільце на важелі, та на початку польоту запал підпалювався автоматично. Загальна вага гранати сягала 1,2 кг, уражаючий радіус розльоту осколків — 10 м, максимальний — 100 м. Гранати могли упаковувати в дерев’яні ящики по 20, в бляшані по 12 і в картонні по 8 штук.

Принцип роботи механізму ґрунтувався на метанні корисного вантажу за допомогою вертикально встановленого важеля. Його відводили в найбільш нижню точку (приблизно 45º до горизонту), і він прагнув повернутися назад під впливом чотирьох пружин, загальне зусилля яких становило 51 кг. У найвищій точці (90º до горизонту) важіль зустрічав подушку обмежувача — таким чином гасилася інерція важеля, і вся незакріплена установка після метання не підстрибувала на місці. Щоб погасити можливі поперечні коливання важеля, він ковзав між двома напрямними. До вільного кінця важеля чіпляли найпростішу пращу — ремінну петлю з чашкою, в яку клали гранату. Конструкція була сталевою загальною вагою 129 кг і розбиралася на дві частини, на місці її могли переносити і монтувати два бійці. На далекі відстані пристрій транспортувався на в’юках. Скорострільність була чималою — 10 гранат на хвилину.

Схожа установка була розроблена ще однією німецькою фірмою «Voigt und Haeffner», але ТМК відхилив цю пропозицію, оскільки вона не несла нічого нового.

Granaten-Schnellwerfer (Bauart Rodeck) GSWR

Принципово нову схему в 1916 році запропонувала німецька фірма «Gesellschaft der Technik» (GSWR). Принцип дії пристрою був розроблений лейтенантом Родеком. Те, що врешті-решт було прийнято на озброєння австро-угорської піхоти, отримало назву «Granaten-Schnellwerfer (Bauart Rodeck) GSWR» (пристосування для швидкого метання гранат, тип Родека). Промислове виробництво почали наприкінці 1917 року, тому установку застосовували виключно на Південно-Західному фронті.

Гранати метали за допомогою стисненого повітря, особливих проблем з отриманням якого в австро-угорців не виникало — на ньому працювали багато мінометів малого та середнього калібрів, тому пересувні компресорні станції на фронті не були рідкістю. Конструкція Родека являла собою металеву опору-тубус, яку допомагали підтримувати у вертикальному положенні дві виносні сошки. На верхньому кінці опори монтували зарядну камеру, до якої з одного боку подавали по шлангу з балона стиснене повітря, а з іншого по похилому жолобу скочувалися гранати спеціальної конструкції. Стиснене повітря приводило в дію кривошипно-шатунний механізм, який одночасно відкривав зарядну камеру та перекривав доступ до неї стисненого повітря. У зарядну камеру під власною вагою скочувалася граната. Далі шатун замикав камеру та відкривав подачу стисненого повітря, під дією якого граната рухалася по довгому (2,5 м, діаметр — 5 см) гофрованому шлангу та кидалася в бік противника.

Напрямком польоту гранат керував навідник, який за допомогою двох мотузок зсував кінець шланга, що лежав у дерев’яному лотку. Решта бійців обслуги стежили за наповненням жолоба гранатами та подачею стисненого повітря. Дальність метання сягала 300 кроків (220 м), скорострільність — близько 20 штук за хвилину. Система вимагала ретельної підготовки позиції, що вело до зниження її мобільності та підвищення ризику виявлення ворожими спостерігачами.

Для стрільби з цього «пневматичного гранатомета» була розроблена спеціальна граната з годинниковим детонатором. У її хвостовій частині монтували металеве півкільце, яке при попаданні гранати в зарядну камеру автоматично чіплялося за нерухомий виступ. При метанні півкільце зводило детонатор з 9-секундною затримкою. Вага гранати сягала 600 г, її споряджали 21 г вибухової речовини. Гранати упаковували в дерев’яні ящики по 30 штук.

Handgranaten-Schnellwerfer M.17

Справитися з недоліками конструкції Родека був покликаний інший пневматичний гранатомет конструкції Гаргачевича, прийнятий на озброєння в 1917 році під назвою «Handgranaten-Schnellwerfer M.17» (пристосування для швидкого метання ручних гранат зразка 1917 року). Масове виробництво цих пристроїв почалося наприкінці того ж року. Він виявився настільки вдалим, що витіснив конструкцію Родека та надходив у підрозділи штурмовиків і легких мінометів.

Найістотнішим недоліком розробки Гаргачевича було те, що й вона призначалася для метання лише одного типу гранат, що отримав назву «Schnellwurfgranaten М.17» (граната для прискореного метання зразка 1917 року). Це була модифікація ручної гранати Handgranate M.16, з її корпусу просто прибрали гак, призначений для носіння на поясі.

Конструкцію гранати можна назвати нескладною та оригінальною: вона складалася з одного «бойового» корпусу та другого зовнішнього, що розділявся для зведення гранати в бойове положення. Внутрішній корпус був гладким циліндричним і складався з двох частин на різьбовому з’єднанні:

• литої чавунної (із внутрішньою насічкою для утворення при вибуху готових осколків), заповненої 60 г динітротолуолу;
• залізної головної, в якій розміщувався детонатор.

Зовнішній корпус складався з двох половинок, з’єднаних у головній частині рояльною петлею. При метанні гранати зовнішній корпус розкривався в польоті та відлітав у сторони. При цьому він звільняв вертикальну шпильку, яка утримувала у підривнику кульку з наскрізним отвором, що відігравала роль запобіжника. При ударі о перешкоду кулька зміщувалася зі свого місця та звільняла ударник, який під дією пружини наколював капсуль детонатора. Загальна вага гранати сягала 700 г, уражаючий радіус розльоту осколків — 30 м, максимальний — 60 м. Гранати упаковували в дерев’яні ящики по 28 штук.

Гранатомет Гаргачевича мав просту конструкцію та складався з двох труб: по одній (вертикальній) гранати під власною вагою вертикально подавалися в зарядну камеру, а по іншій, яку можна було направити в будь-яку сторону під будь-яким кутом, металися в ціль. До зарядної камери був підведений шланг від балона зі стисненим повітрям. У камері був переривник, який відкривав доступ повітря тільки в той момент, коли граната займала своє положення в камері, готова до метання. Обидві труби та зарядна камера монтувалися на станині трикутної форми, на кінцях якої були встановлені два колеса для зручності транспортування. Стрільба здійснювалася чергами по п’ять штук (максимальна ємність зарядної труби). Скорострільність сягала 20 штук за хвилину, дальність метання — 250 м. Завдяки колесам на ближні дистанції гранатомет можна було транспортувати вручну, на дальні — на в’юках.

Через малу дальність стрільби механічні та пневматичні гранатомети були ефективні тільки на ближніх дистанціях, у першій лінії окопів. Крім того, ці пристрої витрачали багато боєприпасів. Саме тому їх направляли передусім на озброєння штурмових батальйонів. Втім, у 1917–1918 роках кінець війни був уже близько, і ці розробки так і не встигли стати масовою зброєю австро-угорської піхоти.

Література:

• Gordon L. Rottman. The Hand Grenade. — Weapon 38, Osprey publishing, 2015 — 82 p.
• Jaskółowski P. Działa okopowe c. i k. Armii 1914–1918. — Przemyśl: Wydawnictwo Fort, 2008. — 202 p.
• Mantoan N. Bombe a mano austriache 1914–1918. — Udine: Paolo Gaspari editore, 2001. — 113 p.
• Ortner C. Storm Troops: Austro-Hungarian Assault Units and Commandos in the First World War. Tactics, Organisation, Uniformes and Equipment. — Vienna: Verlag Militaria, 2005. — 314 p.

---

Ця стаття була оприлюднена 9 вересня 2018 року російською мовою на сайті «Warspot» білоруського проєкту «World of tanks»